П`ятниця
29.03.2024
02:37
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Блог учителя
української мови та літератури

  Матіос Наталії Олексіївни
Головна Реєстрація Вхід
Каталог статей »
Меню 

Календар України
Народна мудрість

Відомі люди про мову

Категорії розділу
Мої статті [2]

Погода
Погода в Україні Погода в Україні Погода в Україні

Міні-чат
200

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 34

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Мої статті

Любовна «драма» Ольги Кобилянської (Газета «Освіта Буковини» від 18 лютого 2014 року)

Любовна «драма» Ольги Кобилянської

(Газета «Освіта Буковини» від 18 лютого 2014 року)

Ольга Юліанівна Кобилянська – жагуча брюнетка з оксамитовими очима, стрункою постаттю , глибоким проникливим поглядом та світлим розумом. Особистий душевний біль майбутньої письменниці став тим життєвим матеріалом, який ліг в основу її творів.  Вона писала вірші, потім придумувала новели, поступово фантазії переросли в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги. «Межи  моїми ровесницями й знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все скінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілося широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності» - пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість.. Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка»? – читаємо в листі від 27.11.1886 року.

Ольга Кобилянська любила гадання – ворожіння – на воді, на картах. Якось, коли їй було 25 років, один циган наворожив: вийдеш за великого пана, але любитимеш русявого і носитимеш його в серці. Смішний циган. Усе не так. Вона не вийшла заміж. А щодо русявого в серці, то кого циган мав на увазі? У її дівочих щоденниках за 1883 – 1891 роки є багато чоловічих імен, про кого вона писала «люблю», чи за тих, за кого була готова вийти заміж без «люблю». Кобилянська захоплювалась своїми мужчинами не поодинці, а ніби усіма разом. Любила когось нового, не втрачаючи гостроти почуття до кількох попередніх. Були такі, що їх, як сама казала, «полюбила на 28 годин». Траплялися й зовсім курйозні, як чернівецький професор Врубль. Старий дивак, манжети якого випадали з рукавів, мав  велику бібліотеку. Ольга, тоді 19 – літня, писала йому приблизно такого листа: « Пане професоре, я вийду заміж за вашу бібліотеку, і буду добра до вас, якщо дозволите це все читати».

У «донжуанському» списку Кобилянської траплялися різні люди: двоє селян – буковинців, інженер, студенти і навіть немолодий уніатський священик. Принаймні, троє із того списку примушували її страждати дуже сильно. Це – німець Ернст Зерглер – інженер;  селянин Василь та студент Євген( Геньо) Озаркевич – брат Наталії Кобринської, що згодом став відомим українським діячем, лікарем. Ці любові вона переживала так гостро, що іноді просто хворіла. Коли вона про когось писала «люблю», то кохання було справжнім, як хвороба. Але то була особлива любов, якої вона не вчилася за традиційною схемою (щоб вийти заміж). Ні, кохання Ольги – то щось не запозичене нізвідки, а ніби знайдене в собі.

Виходили й геть кумедні історії. Якось на пікніку Зерглер запитав : «Панно Ольго, ви боїтесь лоскоту?». Вона день і ніч мріяла про цього чоловіка, але раптом… влаштувала йому такий скандал, що бідний Зерглер не знав куди подітися. Того ж дня занотувала в щоденнику: «Я його люблю».  То хто ж вона? Примхлива оранжерейна квітка ? Зовсім ні. За химерною поведінкою прихована дуже драматична філософія, тому все частіше в щоденнику з’являється запис: «Все добре – так, як не буває, а отже, й не повинно бути».

Письменниця любила містику  і вірила у віщі  сни. Якось в юності приснився їй високий сильний чоловік. Обличчя його  не було видно. Вона шукала цього  чоловіка в житті, умовно назвавши його «Той, котрий». Він міг трапитися будь – де. Вона його шукала. Скрізь. Усюди.

Коли Кобилянській було 38 років, вона вирішила все сама - запропонувала письменникові Осипу Маковею одружитися: «Чи маєте відвагу розпочати життя, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово і я піду за Вами».

«Я знаю, любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори», - це зізнання Ольга Кобилянська залишила у своєму щоденнику».

«Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати.  Я не просто жінка, а жінка з душею, поважною, як смерть»,- пише Ольга в одному з листів до Осипа. Збереглося 176 листів письменниці до Маковея, з яких опубліковано лише 67. А листи від нього вона знищила після їх розриву.

Ще до особистого знайомства з Маковеєм вона вважала його людиною розуму, вона закохалася в нього зі слів – заочно. Вперше побачивши, дивилась і дивилась на нього. Щось мав у собі таке, що викликало довіру, може, то була якась дивна гармонія поглядів і поведінки. А це мало для неї неабияку ціну, бо високість слів і ницість  вчинків вже їй обридли.

Вони познайомилися у Чернівцях 1895 року. Ользі було 32, Осипу – 29. Він – редактор газети «Буковина», правив її твори від «поганого стилю та мови», допоміг видати повість «Царівна», був її найщирішим критиком. Вони зустрічалися майже щодня, ввечері гуляли в парку. Якось Маковей при ній поцілував одного хлопчика, і їй стало завидно. Любов вже давно жила в ній і розвивалась за своїми законами. Вона приходила до парку трохи раніше й чекала, доки не з’являлась його неповоротка, схожа на ведмедя, фігура. Про «подружжя» не думала. Їй вистачало , що він був з нею, що вона його любить, бачить, чує голос! Що він є!

Маковей був зачарований її талантом, Ольга – його начитаністю. Він вважав її своїм другом, вона ж – закохалася раз і назавжди. Не могла відвести очей від Осипа – імпозантного , високого, з бірюзовими очима. А він перехоплював її погляд і – лякався, не знаючи, що сказати. Швидко прощався й тікав від цього обтяжливого почуття. В листі  Ольга писала: «Часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна – та, що думає практично… А друга – то є «мімоза» - шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може Вас найти. А як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей,  бо вона не зробить Вам нічого злого».

Маковей одразу прислав їй листа: «Маєте Ви свої дві душі – маю і я. Одну про свято, а другу – про будній день. Але як в тижні маємо більше буденних днів, як свят, так і в мене більше видно буденну душу, ніж святочну. То буденна душа – се звичайна робітницька душа. А та, святочна душа , - інша. Вона і не відзивається. І не раз місяцями мовчить. Та святочна душа або дивиться на життя згори, або придумує способи, як з життя добути найбільше краси…»

Вона його очима: «А очі, о милий боже! Що  в неї за очі! З – під її білявого личка сяють вони вогким блиском, темно – сині вони. А голос її, а голос її! Він не з тих срібних дзвінких голосів, в неї милий голос, м’який, що ласкав, мов оксамит, мою душу, я відчував його фізичне враження».

Він її очима: «Я ніколи б не могла на нього гніватись. Він якоїсь такої дивної вдачі, що чоловік умає і себе затискує, а при тім, мабуть, дуже щире серце».

Він: «Перебувати з нею – то чиста розкіш. Яка ж вона повна оригінальності і необмеженої правдолюбивості. Навіть коли мовчить , то мовчить – повна думок».

Вона: «Не знаю. Він такий дивний. Він знає все. Я, що не мішаюсь так легко, мішаюсь при нім…»

Майже 10 років тягнулися ці муки. Ольга боролася зі своїм коханням до Маковея. Не спала вночі, гірко плакала. Про своє кохання писала, що воно «серйозне, як смерть і глибоке, як море».

Для Маковея жодної загадки його стосунків з Ольгою не було. Вона ж втішалася, що він з нею щирий: «Я любив і люблю часом удавати метелика, але я глибоко пересвідчений, що я серйозний чоловік, а як такий  - не можу і не смію до будови чужого щастя давати більше підстав, як я маю в руках».

Маковей сказав все. Але й надалі заставляв тремтіти серце Ольги, яка була все дж упевнена, що має шанс: «… Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами. … І тут мені можете вірити і мою руку взяти в свою, як від приятеля щирого…»

Висилала Осипу книги, переклади українських письменників німецькою мовою і постійно турбувалася про його здоров’я. «Ваше пальто в мене на підозрі, гадаю, що воно занадто легке для зими і Ви простуджуєтесь в ньому», - йдеться в одному з листів. Дізнавшись, що Маковей захворів, Ольга ретельно опікується ним : просить пити те, що вона присилає, не палити дуже в хаті і не накриватися дуже вночі. І хай він не сміється, що вона так говорить, бо інакше не може: «Я не знаю, але в моїх руках є якась велика сила. Я слабих від всього вирву. Одного брата від смерті вирвала, кілька разів – маму. Я Вам не дам хорувати…»

Коли Маковей прийняв пропозицію Івана Франка працювати в «Літературно – науковому віснику» і переїхав до Львова, Кобилянській здалося, що він забрав з собою світло її життя. А вона не вміла без нього жити. «Ні, це не була звичайна історія, це була історія незвичайної любові», - напише Кобилянська в автобіографічній повісті «Доля».

У листі до Маковея Ольга пише: « Не знаю, як приймете мої слова. Звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат. Я можу і ждати. Два, і три, і чотири роки. Я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого. Мені так дивно, що я се пишу… Майже сама себе не пізнаю. Ви не сподівались сего по мені? Я сама не сподівалась сего по собі... Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. І я її не хочу тут мішати, Вона є і є, і ще раз є, і вічно буде»

То була остання велика спроба Ольги знайти «Того, котрий». Але минув місяць, три, півроку. Відповіді не було. Навіть при зустрічі Маковей опускав голову. Ольга готова була померти від приниження. І тоді вона пише йому покаянного листа. Зізнається, що раніше була в білих одежах, а тепер відчуває, що їх на ній нема: «Сором проклятий!  Я отворилася! Зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити. І перестане аж т оді, коли її серце застигне» . Їй боляче за себе, що не стрималась і надіслала йому того листа. Світ нічого не знає про її найнеймовірніше кохання і найбільше щастя: « Тепер я  переконуюсь,що страшно нещасні ті, котрі вірні так по – собачому, як я . Що Вам моя вірність? Що Вам моя любов? Я завжди була Нічим у Ваших очах. Як я впаду, то загину з Вашим іменем у душі. Не можу інакше!» 

 Але Осип відповів їй . У папочці «Невідправлені листи» читаємо: «Я Вас безмежно ціную, ви були для мене духовним стимулом і життям, але для шлюбу повинно би бути щось більше, а я його не маю. Вибачте, якщо зможете, я знаю , яку Вам рану я Вам нанесу. Але Ви – Ольга Кобилянська , і вартуєте Правди».

Ольга ображена, ніщо не може її втішити: «В душі глибока рана, що не загоюється. Я дуже кохала одного чоловіка багато років. Всі квіти, що цвіли в моїй душі, я йому дарила. Раптом він відвернувся. Чому?»

Листи Кобилянської до Маковея – пристрасна розмова на смерть закоханої жінки. Його відповіді – це тримання її в певному тонусі. Жили в одному місті і роками писали одне одному майже щодня. Запізно вони схаменулись з тією своєю любов’ю. Вони взяли духовний шлюб від першого свого побачення і жили ним майже 10 років. Ольга була заклопотана ним , вона цікавилася подробицями його життя, передавала усякі відомості, обговорювала приватні та літературні справи, радилася, де краще видавати свої твори. У свою чергу Маковей запевняє, що став завдяки Ользі вразливішим та делікатнішим у чуттях.

Через три роки після розриву з Ольгою Осип одружився з дочкою священика Ольгою Кордубовою. Йому було 38, їй – 25: «Ся женитьба  було моє найрозумніше діло, яке я зробив для себе». У листі від 5 травня 1905 року він писав: «Моїм найбільшим щастям буде, коли Тобі буде зі мною добре, коли ти будеш горда за свого чоловіка». І зовсім несподівано: «Олю. Ти може й сама не знаєш, яке чудо робиш зі мною..» На річницю шлюбу Маковей писав дружині: «Моя сива голубко! Се такий день, в котрім я все пам’ятаю о тобі і ніколи не забуду, що вибрала мене з інших і що дала мені стільки щастя й спокою… Я вдячний  тобі і благословляю тебе за кожен прожитий день. Люблю тебе аж до смерти».

Кохання до Маковея  коштувало Кобилянській великих душевних зусиль. Скоро Ольга пережила лівобічний параліч. Нібито від застуди. Але недуга була схожою на ті випадки в юності, коли любов валила Ольгу з ніг і наближала до смерті. Але вона пережила його на довгих 17 років ! В останньому листі до Маковея вона писала : «Будьте здорові й не згадуйте мене. Я ніколи не була щасливою… Любила я свої мрії, гори, небо, засіяне зорями. .. Усіх тих небагатьох мужчин, котрих любила, я потім нехтувала…»

Вона знала – мрії не завжди сповнюються: вона так і не побачила море.

Сердечні рани загоюються, але не перестають боліти – ніколи не забуває вона своє кохання: « Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. І я її не хочу тут мішати. Вона є і є, і ще раз є, і вічно буде»

Категорія: Мої статті | Додав: Matios_no (09.01.2015)
Переглядів: 2128 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
avatar
1 Yaroslav_M • 17:37, 18.01.2015
Дам адресу сайту колегам. Нехай ознайомляться з корисними матеріалами.
avatar
Народна мудрість

Вхід на сайт

Нові коментарі

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Пошук

Афоризми

Що Ви знаєте про блог?

Корисні посилання
  • Міністерство освіти і науки України
  • Департамент освіти і науки Чернівецької обласної державної адміністрації
  • Відділ освіти Путильської районної державної адміністрації
  • Районний методичний кабінет
  • Школа, в якій працюю: Дихтинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів
  • «Педрада» - портал освітян України