Тема: Благословен той день і час, коли прослалась килимами земля, яку сходив Тарас малими, босими ногами
Мета: узагальнити матеріал про життєвий і творчий шлях геніального українського поета Т.Шевченка; прищеплювати інтерес до глибшого пізнання творчості великого митця; виховувати почуття національної самосвідомості, патріотизму, повагу й шанобливе ставлення до людини й поета Т.Г.Шевченка
Тип заходу: літературно-мистецька композиція
Хід заходу
В.1: Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
В.2: Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами,
Земля , яку сходив Тарас малими, босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас дрібними росами- сльозами.
В.1: Не малюйте Шевченка сумним!
Не малюйте із поглядом грізним!
Як з живим привітайтесь із ним.
І читайте, читайте допізна.
В.2: Не буває Шевченко сумним!
То лиш доля- сумніша від суму.
Після кожної зустрічі з ним
Я впадаю в глибоку задуму.
Не на день, не на два – назавжди
Відкривається світ неповторний,
Все цвітуть на Вкраїні сади –
Світ встеляється : біле на чорне.
(Музика)
В.1: Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні на планеті ідентифікується Україна та українці. І хто б ти не був, де б не жив, прочитавши «Кобзаря», не зможеш уявити своєї долі без Шевченка.
В.2: Пізнати Шевченка – це пізнати історію, дійти до найостаннішого кола українського пекла, опуститися в огидні ями національного розбрату, малоросійського плебейства..
В.1: Пізнати Шевченка – це терзатися мукою, що міг би дати український народ, якби був би від запровадження кириличного письма самостійним.
В.2: Пізнати Шевченка – це працювати до сьомого поту й наближатися до торжества добра над злом, очиститися духовно й морально.
Шевченко: Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого,
Я сам себе дурний дурю,
Та ще, співаючи орю, свій переліг
Убогу ниву. Та сію слово…
В.1: Слова Апостол і Пророк стосовно Шевченка позбавлені будь-якої умовності – він і справді є Апостолом і Пророком української нації у біблійному розумінні цих слів. Він з’явився як посланець Божий у період найбільшого занепаду національного життя.
В.2: Як неможливе без повітря фізичне існування людини, так само немислиме без сонця правди й волі буття її духу. Така одна із найзаповітніших істин, сповідуваних Шевченком. «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить», – з болем і гнівом сповіщав він, але майже водночас із щирою вірою пророчив:
І забудеться срамотня давняя година,
І оживе добра слава, слава України!
Шевченко: І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Читець 1: (на фоні музики)
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами,
Нащо стали на папері сумними рядами,
Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину ?
Чом вас лихо не приспало, як свою дитину.
(музика підсилена)
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я , нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав? … Може і вгадав…
Може найдеться дівоче серце, карі очі,
Що заплаче на сі думи – я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих – і пан над панами!
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
(музика підсилена)
Думи мої, думи мої, квіти мої, діти,
Виростав вас, доглядав вас
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть діти, в нашу Україну!
Попідтинню, сиротами, а я тут загину.
Там найдете щире серце і слово ласкаве,
Там найдете щиру правду, А ще, може й славу…
Привітай же , моя ненько, моя Україно,
Моїх діток нерозумних, як свою дитину.
(Звучить пісня на слова Шевченка)
Інсценізація балади «Тополя»:
Читець 2: По діброві вітер виє, гуляє по полю,
Край дороги гне тополю до самого долу.
Хто ж викохав тонку, гнучку в степу погибати?
Постривайте, все розкажу, слухайте ж , дівчата.
Полюбила чорнобрива козака дівчина.
Полюбила – не спинила, пішов та й загинув..
Якби знала, що покине – була б не любила,
Якби знала , що загине – була б не пустила.
Якби знала – не ходила б пізно за водою,
Не стояла б до півночі з милим під вербою.
Якби знала!... (Музика)
Дівчина-тополя: Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду, де милий, серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить, чи забув-покинув?
Скажи мені, де мій милий, край світа полину!
Ворожка: Твою долю, моя доню,позаторік знала,
Позаторік і зіллячка для нього придбала..
Ось тобі сего дива! Піди до криниці.
Поки півні не співали умийся водою,
Випий трошки сего зілля – все лихо загоїть.
Вип’єш – біжи якомога.
Що б там не кричало – ти не оглядайся,
Поки станеш аж там , де прощалась.
Одпочинеш, а як стане місяць серед неба,
Випий ще раз.
Не приїде – втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік, будеш ти такою,
А за другий – серед степу тупне кінь ногою,
Коли живий козаченько, то зараз прибуде.
А за третій – моя доню, не питай , що буде…
(Пісня «Плавай, плавай, лебедонько»)
Читець 2: Таку пісню чорнобрива в степу заспівала
Зілля дива наробило – тополею стала.
Не вернулася додому, не діждала пари.
Тонка-тонка та висока до самої хмари.
По діброві вітер віє, гуляє по полю,
Край дороги гне тополю до самого долу.
(Звучить легка лірична мелодія)
В.1: Якби ти знала, як твій син і возвеличить, й освятить,
Усе, чого торкнеться він, але найперше слово – мати!
І ти живеш в його словах, святая мати свого сина!
Бо колихала на руках майбутнє рідної Вкраїни!
В.2: «Такого полум’яного материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу, – писав Максим Рильський. – Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу й найціннішу красу світу бачив у жінці, в матері».
(Колискова музика)
Мати з дитиною на руках:
У нашім раї на землі нічого кращого немає,
Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся, дивуюсь дивом,
І печаль охватить душу, стане жаль мені її
І зажурюся, і перед нею помолюся,
Мов перед образом святим тієї матері святої,
Що в мир наш Бога привела…
(Музика гучна і дуже неспокійна). Інсценізація «Катерини»
Ведучий 1:
А он бачиш? Очі! Очі! На що ви здалися?
Чом ви змалку не висохли, слізьми не злилися?
То покритка попідтинню з байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались й чужі не приймають.
Старці навіть цураються, а панич не знає,
З двадцятою, недоліток, душі пропиває.
Виходить Катерина:
Реве, стогне хуртовина, котить, верне полем,
Стоїть Катря серед поля, дала сльозам волю.
Утомилась завірюха, де-де позіхає,
Ще б плакала Катерина – та сліз більш немає.
Подивилась на дитину – умите сльозою,
Червоніє, як квіточка, вранці під росою.
Усміхнулась Катерина, тяжко усміхнулась.
Коло серця – як гадина чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась, бачить – ліс чорніє,
А під лісом, край дороги, либонь курінь мліє.
- Ходім, сину, смеркається, коли пустять в хату,
А не пустять, то й надворі будем ночувати.
Під хатою заночуєм, сину мій , Іване,
Де ж ти будеш ночувати, як мене не стане?
З собаками , мій синочку, кохайся надворі!
Собаки злі, покусають, та не заговорять,
Не розкажуть сміячися, … з псами їсти й пити,
Бідна моя головонько, що мені робити?
В.2: Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде – роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи, – жартуючи, кине,
Піде в свою Московщину, а дівчина гине..
Серце в’яне, співаючи, коли знає, за що,
Люди серця не побачать, а скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж , чорнобриві, та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде, знущаються вами!
(Звучить голосна і дуже неспокійна музика). Виходить Відьма
Відьма: (Співає і регоче, як несамовита)
Як була я молодиця цілували мене в лиця,
А як стала стара баба цілували б була б рада.
(Замовкає і до чогось приглядається)
Цить, лишень цить!
Он бачиш – зо мною пан лежить…
Сідай лиш ближченько, отут.
Слухай лишень, скажу тобі, кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку та сина Івана.
Дочку свою Наталоньку… Та шукаю пана,
Того ірода, що знаєш, стривай, нагадала..
Як була я молодою – і гадки не мала,
По садочку походжала, квітчалась, пишалась.
А він мене і побачив… Ірод!
І не снилось, що я була крепачкою,
А то була б утопилась. – було б легше.
От побачив та бере в покої,
І стриже, неначе хлопця, і в поход з собою бере мене.
У Бандери прийшли ми.
Стояли з москалями на квартирах,
А москалі за Дунаєм турка воювали.
Тут дав Бог мені близнята, якраз проти Спаса.
А він мене покинув, не впустив і в хату,
На дітей своїх не глянув, луципер проклятий!
Пішов собі з москалями, а я з байстрятами
Повертала в Україну степами, тернами.
Острижена… тай байдуже…
У селах питала шлях у Київ..
І що з мене люде насміялись..
Трохи було не втопилась,
Та жаль було кинуть близняточок.
(Співає, ніби божевільна. Дуже гучна музика)
Через яр ходила, та воду носила,
Коровай сама бгала – дочку оддавала, сина оженила.
Відьма: Та мовчи вже, бо забуду, потім не згадаю!
Нагадала! Нагадала!
З дочкою ліг спати.. Завдав сина у лакеї..
Громадою з хати виганяли… Нагадала…
Я собак дражнила попід вікнами з старцями
І байстрят носила за плечима… Щоб привчались
(Дуже сильно плаче на фоні жалібної музики)
Виходять дівчата (або жінки старшого віку) у вишиванках:
Д.1: Доки буде жити Україна,
В теплім хлібі, в барвних снах дітей,
Йтиме білим шляхом Катерина
З немовлям притнутим до грудей.
Д.2:Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона, і мов велике поле,
Біле небо навздогін летить.
Д.3: Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина,
Тим шляхом, що наші кревні йшли.
Д.4: Вилами розхитувати трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!
Д.5: Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина.
З немовлям, притнутим до грудей.
(Хор виконує пісню на слова Т.Шевченка)
В.1: Єсть на світі доля. А хто її знає?
Єсть на світі воля. А хто її має?
Єсть люди на світі сріблом-злотом сяють,
Здається, панують, а долі не знають.
(звучить ніжна лірична мелодія)
Лілея: За що мене, як росла я, люди не любили?
За що мене, як виросла, молодую вбили?
За що вони тепер мене в палатах вітають,
Царівною називають, очей не спускають з мого цвіту?
Дивуються, не знають, де діти.
Скажи мені, мій братику, королевий цвіте?
… Брате мій, з тобою ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала, як була я людиною, як я мордувалась.
Молодого, короткого не дали дожити люди віку.
Я умерла зимою під тмином,
А весною процвіла я цвітом при долині,
Білим, білим, як сніг білим! Аж гай звеселила!
Зимою люди… Боже мій, в хату не пустили.
А весною, мов на диво, на мене дивились.
А дівчата заквітчались і почали звати Лілеєю-Снігоцвітом,
І я процвітати стала в гаї, і в теплиці, і в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику, королевий цвіте,
Нащо мене Бог поставив цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила тих самих, що вбили
Мене й матір? Милосердний, Святий Боже, милий!...
(Звучить легка мелодія)
В.1: Ну що б, здавалося, слова,
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється , ожива, як їх почує!
Знать, од бога, і голос той, і ті слова йдуть меж люди.
В.2: Воскресну нині! Ради їх, людей закованих моїх,
Убогих, нищих. Возвеличу!
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх поставлю слово!
В.1: Наша дума, наша пісня не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава, слава України!
В.2: І на оновленій землі врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!
В.1: Учітеся, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває, того Бог карає,
Того люди цураються, в хату не пускають.
В.2 : Нехай житом – пшеницею, як золотом покрита,
Не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов’янська земля!
Читець:
Не малюйте Шевченка плебеєм,
У кріпацькій пошарпаній свиті –
Я в нім бачу лице Прометея,
У одежі, із сонця відлитій.
Не малюйте Шевченка солдатом,
НЕ малюйте – він слухався Долі.
Мій Шевченко завжди був крилатим!
Мій Шевченко завжди був на волі!
Не малюйте поета в печалі,
Бо він – світоч і щастя народу.
Став пісок золотим в Кос-Аралі,
Де ступав він у роки негоди!
І тепер наш Тарас в кожній хаті.
З нами словом живим розмовляє.
| Народна мудрість |
 |
| Вхід на сайт |
|
| Нові коментарі |
|
| Пошук |
|
| Афоризми |
|
| Календар | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Що Ви знаєте про блог? |
|